У Мілані навколо аеропорту лежали гори сірого снігу, і над ними висів щільний густий туман. Виліт затримали на півтори години. Потім літак стартував, занурився в непроникну пелену і через десять хвилин виринув з неї. Над хмарами стирчали блискучі вершини Альп. Через деякий час хмари закінчилися, і берегова лінія райдужним вигином видерлась від землі до неба. Кілька хвилин потому літак занурився в бездонну синяву без кінця і краю.


До останньої секунди під крилами була вода, потім раптом руді прямовисні скелі висунулися з порожнечі, колеса тицьнув у бетон, присадкувата двоповерхова будівля аеровокзалу виявилося на краю плоскої землі: Сицилія. Мене зустрів молодий красень з витончено відкинутою головою, в білосніжній сорочці - в тон стриманою усмішці, що спалахнула на його смаглявому обличчі. Він недбало простягнув руку - Джанфранко - і підхопив валізу.


Ніч настала миттєво. В автомобілі було прохолодно, пахло новенької обробкою. Джанфранко швидко пояснив мені програму: я запрошений відомим меценатом сіцілійським для того, щоб у дусі Гете проїхатися по острову, пожити в Катанії, взяти участь у кількох культурних заходах та скласти одне оповідання, так чи інакше пов'язаний з цією поїздкою. Десяток таких розповідей, написаних відомими письменниками з різних країн, складуть збірку. За розповідь був обіцяний дуже пристойний гонорар. За дві години ми перетнули Сицилію і зупинилися на протилежному березі, біля самого моря. Маленьке курортне містечко здавався вимерлим: самотньо горів помаранчевий ліхтар на центральній вулиці, і здригалися в теплому лютневому повітрі вогні залізничного семафора близько тунелю неподалік. Я запитав: чи можна купатися? Джанфранко подивився на мене, як на божевільного: вода, звичайно, градусів двадцять, але хто ж купається в лютому?


У холі готелю мене представили меценату: його звали Антоніо. Готель належала йому. Це був великий, коротко стрижений чоловік середніх років, трохи сором'язливий, з блакитними очима, довгими віями і зі зламаним носом, у пошарпаному светрі та джинсах, трохи схожий на молодого Ентоні Куїнна. Весь просторий хол був заклеєний ксерокопіями газетних статей, присвячених діяльності його культурного центру. Антоніо познайомив мене з іншими гостями: з перекладачкою, сімнадцятирічної мініатюрної дівчиною на ім'я Мелісса Пі - автором скандального італійського бестселера, з журналістами з Мілана, Риму і Палермо.


Тепер, сказав Антоніо, оскільки в міжсезоння готель пустує, кожен з вас може сам обрати собі номер. Він запропонував екскурсію: номери, всі різні, були спроектовані спеціально запрошеними художниками, він збирався докладно розповісти про кожного з проектів.


Одного разу в Цюріху мені вже довелося жити в такому закладі: спав я під балдахіном з наклеєними на ньому золотими зірками, стіни моєї кімнати були пофарбовані флюоресцентний синьою фарбою і розписані арабськими письменами, з середини всієї цієї "Тисячі і однієї ночі" стирчав рукомийник, душ і туалет були відсутні, а під ліжко був підставлений цегла, відчутний, на зразок знаменитої горошини, крізь усі матраци і настили. Я зрозумів, що настав час знову зануритися в глибини готельного артистизму.


Перше ж приміщення виявилося бункером без меблів, розділеним по діагоналі на рівні грудей товстої бетонної полицею і пофарбованим чорної і червоної емалевими фарбами. Антоніо довірливо, як знавець знавцям, пояснив: чорний колір символізував допотопний хаос, багряний - первісне творче зусилля.


У наступний номер вів вузький коридор п'ятнадцятиметрової довжини, з кількома сходинками. Ми рухалися на дотик. У повній темряві почувся жіночий крик. Коридор, добродушно пояснив Антоніо, символізує тернистий шлях пізнання.


Один з номерів оформив відомий ударник рок Фабріціо Плессі: стіни з телевізійних екранів, на яких нескінченно плескався прибій, чорне вікно на всю стіну, злегка тремтіла під натиском вітру і гігантська - від стінки до стінки - бетонна ліжко перед вікном. У номері, присвяченому Пазоліні, у ванній були пригвинчені до стін і стелі замість душа продірявлені уламки іржавих труб і залізних кутастих ящиків, які символізували нелегке життя художника. Ще одна кімната була зверху донизу списана віршами знаменитого італійського терориста, з яким Антоніо перебував у приятельських стосунках.


Мелісса як справжній автор скандального роману вибрала "Еротичний грот": кілька підсвічених знизу пурпурових кубів, що стояли в пурпурової кімнаті. Я зупинився в "Гніздо любові": посередині білого номера стояв бетонний колодязь, який займав майже всю кімнату. У самому колодязі не було нічого, крім величезної круглого ложа. У ванній під стелею знаходився залізний ящик з дірками, струменя з якого заливали відразу все приміщення. Унітаз був встановлений на високому бетонному подіумі, і коли мені довелося ним скористатися, я виявив, що мої ноги не дістають до підлоги сантиметрів тридцять. Зі стіни кімнати стирчали залізні штирі: вішалки для одягу були зроблені з арматури. Меблів не було ні в одному з номерів: як пояснив Антоніо, меблі відволікає. У Цюріху були тумбочки і гардеробна шафа, згадав я з тугою.


Два рази в житті я зустрічав людей, які так само часто, як він, вживали в невимушеному розмові слова "краса" і "духовність": це були кінорежисер Сокуров і бандит Ріпа, який хотів протегувати мистецтв (величезний його "Мерседес" був весь обвішаний іконами і чотками). Антоніо був частково схожий і на того і на іншого: Сокурова він нагадував височиною суджень, Ріпу - незвичайно ласкавим, відкритим і беззахисним поглядом прозорих очей. Я запитав у Джанфранко, який, як з'ясувалося, був асистентом і близьким другом Антоніо, чим займається меценат. Джанфранко сказав, що сім'я Антоніо володіє цементним заводом і багатьма іншими будівельними підприємствами. Слово "родина" пролунало як в італійському детективі сімдесятих голів. Трохи пізніше Антоніо розповів, що він не захотів брати участь у сімейному бізнесі, і що на життя його кілька років тому було здійснено замах. Сталевий осколок вибухового пристрою був врізано в стелю над ліжком в одному з номерів, на нього був спрямований вузький промінь світла - миготіння стали, повинно було постійно нагадувати постояльцеві про скороминущості життя і про труднощі на шляху будь-якого протестанта.


Обід відбувся ближче до півночі. За столом крім знайомих виявилася ще єдина пара гостей - знайомі Антоніо, американський винороб з Тоскани і його німецька дружина. Дізнавшись, що я живу в Німеччині, німкеня поцікавилася, як мені там, у неї на батьківщині. "Гріх скаржитися", - відповів я стримано. "А так, - сказала вона, насмішкувато мружачись і відкидаючи за плече густу платинову хвилю, - мені-то ви можете не заливати. Як і раніше вони там усі строєм ходять?" Антоніо, сміючись і вживаючи вузькоспеціальні терміни з області радикальної порнографії, розповів про книжку Мелісси: мова йшла про інтимному щоденнику школярки-католички. Немолода, царствена докуметалістка з Риму зі смаком перекладала мені його розповідь.


На наступний день ми відвідали колекцію бетонних монументів, створених на замовлення Антоніо і розставлених там і сям у прибережних горах. Одна зі скульптур - абстракція в дусі зрілого модернізму - була встановлена у вузькій мальовничій долині, на березі річки. Антоніо скаржився: біля скульптури його супротивники поставили цементний завод і завалили берег гравієм і щебенем, прямо над скульптурою встановили віадук, при будівництві якого були вкрадені багато мільйонів державних грошей. Люди не розуміють краси, говорив він, краса зникає з життя. Я дивився на віадук: гігантські пілони йшли високо в блакитне небо, і там, нагорі, від одного, суцільно зарослого оливковими і лимонними гаями гребеня до іншого простягнувся плавний, тонкий вигин автостради. Від краси цієї споруди, від її злагодженості з пейзажем захоплювало дух. Монумент, сумно пояснював Антоніо у мене за спиною, символізує розквіт і в'янення, зміну вічних світових циклів.


Інша скульптура була встановлена на вершині гори: це був пофарбований рожевою фарбою лабіринт, вхід до якого прикрашала висока вузька арка. Арка символізує жіноче, що породжує початок, пояснив Антоніо, а лабіринт - власне життя. Лабіринт був усіяний коров'ячими коржами, а в кінці нього була яма, з якої можна було побачити самотню сріблясту оливу на тлі неба - символ таємниці, як пояснив Антоніо. Ми з Мелісою бродили по лабіринту, документалістка з Риму знімала фільм про цю поїздку. По ходу фільму ми повинні були поставити один одному питання. "У твоїй книжці багато відвертих сцен, - сказав я. - З усієї світової літератури, що здається тобі самим еротичним читанням?" - "Зрозуміло, Данте, - поблажливо відповіла Мелісса, схожа на маленьку, здорову домогосподарку, - Рай". Розкидані по схилах села здавалися завзятим театралами, що розташувалися в очікуванні навколо виблискує на сонці сцени моря.


Увечері був виступ у катанійском університеті. Вдень ми приїхали в місто. За вікнами машини промайнули чорні величезні кораблі, обрізані розпеченим асфальтом причалів, орієнтальні орнаменти на стінах плоского сицилійського бароко, античні руїни, грандіозний собор, купол якого здавався застиглим в небі грозовим хмарою, колонади оперного театру, білий, що тане мармур пам'ятників і фонтанів, блакитний просвіт моря в кінці вузької вулиці. Греки, римляни, араби, шваби, іспанці, нормани, італійці по черзі володіли цією землею, зовсім недавно американці звільняли її від німців. Неподалік від готелю був замок Фрідріха Барбаросси, наполовину занурений у чорну застиглу лаву, яку час від часу заливає Катанію велична, оповита хмарами Етна.


Народу на виступ прийшло стільки, що довелося з лекційного залу переміститися в центральний. Ледве Антоніо встиг вимовити вступне слово, як у залі спалахнула запеклий скандал: студенти протестували проти присутності низькопробного комерційного автора в стінах академічного навчального закладу. Вони стверджували, що книжка Мелісси - фікція і маніпуляція, вимагали, щоб мерзенна продажна шахрайка залишила зал. Мелісса плакала навзрид. Телевізійні камери уткнулися в її яскраві від сліз обличчя. Червоні від обурення старики схоплювалися з місць, кричали, що було сил, і погрожували студентам сухими жилавими кулаками. Це була культурна революція навпаки, колоритний фінал півстолітнього громадського руху: літні бунтівники п'ятдесятих знову полум'яно атакували ретроградів і резонерів, рум'яні скептики двотисячних відверто сміялися над колишніми бунтівниками. Зал швидко наповнився відчайдушний зойк, і виступ довелося припинити.


На наступний день була запланована поїздка в Лібріно: приміський квартал новобудов, спроектований на початку сімдесятих знаменитим Кензо Танге. Деякий час ми з журналістами бродили по району, розглядали загратовані домофони, списані стіни, двори, по коліно завалені сміттям вологим. Біля нас зупинилася машина. Побачивши камери, з машини вискочили кілька молодиків в джинсових куртках із золотими зубами і зламаними носами. Вони почали щось кричати журналістам, ті невпевнено погоджувалися. Я запитав, що відбувається. Мені пояснили, що ці хлопці вимагають, щоб Берлусконі негайно налагодив вивезення сміття. Я хотів запитати їх, чи не варто для початку перестати викидати помиї з вікон багатоповерхових будинків прямо на вулицю, але мене відрадили від цього задуму; зате розповіли, чому у багатьох сицилійців зламані носи. Дійсно, вранці на ринку у молодого ковбасника був зламаний ніс. (Ми снідали на ринку, і ковбасник з натхненням пояснював, розмахуючи перед моїм обличчям двома різницький ножами і зазираючи прямо в душу, як потрібно жити: спочатку з'їсти шматочок ковбаси, потім запити сіцілійським вином і потім - він показав руками як ніби м'яв тісто - Твік -Твік-Твік, обов'язково підім'яти під себе яку-небудь апетитну курочку.) У беззубого продавця черепашок, над головою якого красувався плакат "Ми приймаємо кредитні картки" (і від невідомого, покритого риб'ячою лускою апарату тягнувся з-під мосту прямо в небо чорний провід), теж ніс був зламаний. Виявляється, в мафіозних "сім'ях" дитини садять на високу стіну, а батько стає внизу і, посміхаючись, просить малюка зістрибнути зі стіни до нього на руки. Дитина стрибає, батько відступає вбік, і хлопчик падає обличчям на землю: так виховується недовіра до людей.


Приїхав Антоніо і розповів, що в Лібріно живуть сто тисяч чоловік, що під час будівництва бюджет проекту був грунтовно розкрадено і люди в'їжджали в квартири без електрики, опалення, водопроводу, каналізації. Я запитав, навіщо вони це робили, і він сказав, що житло - безкоштовне, що це квартал соціальних будинків. Він пояснив суть свого проекту: на фронтони цих будинків будуть проектуватися гігантські портрети мешканців передмістя. "Вони повинні відчути свою красу, - говорив Антоніо, - вони повинні відчути власну гідність".


Я засперечалися з ним: у такому ж передмісті Кельна аналогічним чином оформили станцію метро. З кахельних стін на перехожих невесело дивляться німці, турки, поляки, росіяни, українці - звичайні жителі навколишніх новобудов. Відчуття обтяжливе: здається, що вони чекають повістки про виселення. "Погані фотографії", - заперечив Антоніо. "Почуття власної гідності, - сказав я, - не можна розподілити серед людей разом із соціальними виплатами: в цьому проблема будь-якої гуманітарної допомоги. Безкоштовної буває тільки депресія, все інше потрібно заробити. Власне гідність, краса - це результат великої внутрішнього праці, а не вроджене властивість і вже тим більше не милостиня ". Антоніо сказав, що я - песиміст і мізантроп, що я не вірю в утопію. Я сказав йому, що я приїхав з утопії. Деякий час ми сперечалися в кондиційованих сутінку лімузина.


Біля школи, в якій передбачалося черговий виступ, Антоніо познайомив мене зі своєю матір'ю. Шофер "Роллс-Ройса" відкрив дверцята, вклонився, подав руку; літня дама в шубі і в окулярах із золотою оправою вибралася з художнього фільму часів економічного буму в сучасну дійсність. Вона соромливо привіталася. Після виступу шкільні вчителі дбайливо накладали мені на тарілку різні смакоти точно так само, як це робили б мамині колеги в середньому музичному училищі.


Увечері суперечка продовжився в барі "Невський", серед портретів Че Гевари, Леніна і Кастро. "Навіщо ти взагалі зв'язується з ліваком?" - Запитала мене університетська професорки з Венесуели, латіністка з ледь прикритої сукнею татуюванням на грудях: палаючу серце з хрестом. "У Європі, - відповів їй міланський фотограф, якого батьки назвали на честь Еміліано Сапата, - взагалі немає інших інтелектуалів, тільки ліві". - "Це не зовсім так, - втрутилася мовчазна дівчина-адвокат, яку батьки назвали на честь Рози Люксембург, - повно правих, тільки з ними важко, напевно, письменнику, у них чомусь то смак майже завжди досить сумнівний". Це правда, заговорили всі разом, цікаво, чому у правих завжди поганий смак? "Поїхали, я покажу вам один заклад, - сказала професорки, - ви побачите, що хороший смак буває не тільки у марксистів".


Вранці був виступ в одній з найкращих гімназій міста. Дванадцятирічна гімназистка прочитала уривок з моєї книжки: головна героїня, молода вагітна нероба виправдовується перед своїм коханим, який заробляє собі на життя продажем вібраторів в роздріб, за те, що вона напередодні з'їла останню марку ЛСД, перш ніж піти застрелити початківця олігарха. Гімназистка років п'ятнадцяти, на вигляд найдосконаліша відмінниця, запитала мене, які ідеали я міг би порадити сучасної молоді. Я відповів, що не бачу користі в ідеалах, якщо тільки ви - не професійний художник. Після виступу навколо столу зібрався натовп, і почалася бурхлива дискусія. Відмінниці, виявилося, важко пояснити, що таке ідеали і навіщо вони їй потрібні. "Вони необхідні, як ви цього не розумієте", - повторювала вона зі зворушливим відчаєм. Антоніо сміявся. Вчителі з погаслими особами терпляче стояли біля виходу.


Увечері вдома у Антоніо, у величезній старовинної квартирі на центральній площі Катанії, був прийом. Стіни та меблі в квартирі, яка була одночасно офісом його благодійній організації, були пофарбовані найяскравішими фарбами кафешантанного з додаванням сліпучих блискіток. З'ясувалося, що Антоніо займається також питаннями гендерної політики. В офісі була обладнана телевізійна студія. Антоніо показав кілька десятків роликів - це була чудово зроблена соціальна реклама на тему благоустрою Лібріно.


У якийсь момент фотограф з Мілана попередив мене, щоб я подбав заздалегідь про свій гонорар.

Написав - Maestro